Ми Є тут і зараз. Це наш фронт.

Заскакую в машину. На підлозі Флет з двома перебитими ногами.

Під ним калюжа крові.На обох кінцівках накладені турнікети.Що сталось?

Підрив на розтяжці. Ворожа ДРГ зайшла впритул, залишила сюрприз і відступила.

Аби врятувати Флета треба тиснути на Харків. Якомога швидше.

Давай, давай, давай – кричимо Художнику, який опинився за кермом. Він намагається ввімкнути передачу. Щеплення тримається на тоненькій ниточці. Коробка скрипить. Педаль газу втоплена, двигун реве. Але машина не рушає з місця. Раптом ривок і є рух!

Стара “Елтеха” “рве з копит”. Попереду небезпечна дорога через поле вздовж посадки. Єдиний шлях евакуації.

Я десь чув поетичне визначення – “дорога життя”. А може і смерті, все залежить в яку сторону їхати і куди прилетить.

Флет блідий лежить на підлозі. Під ногами калюжа крові. Я пробую натяжку турнікета.Слабо.

Видно, що сам накладав. Завжди себе жалієш. Коли вже пи..ець болить, треба ще два рази крутанути. Мало, хто так може. Коли це робить медик кінцівка німіє, турнікет ніби перерізає шкіру і притискає плоть до самої кістки. А тут так собі – бутафорія.

Але нічого, виїдем з червоної в жовту зону там допоможуть. ГУП!!

Наша машина на швидкості потрапляє в глибоку яму. Люди в салоні і всі незакріплені предмети на якусь мить підлітають в повітря і так зависають, ми ніби космонавти в шатлі.

Але земне тяжіння швидко робить свою справу – лопати, автомати, каністри і ми з гуркотом падаєм додолу. Проти фізики не попреш.Я з жахом розумію, що приземлився краєм стопи на поранену ногу побратима.

“Ну нащо ти так” – каже напівпритомний Флет. І додає: “Обережніше, будь ласка”

Так, саме так він і сказав. Уявляєте?!”Обережніше, будь ласка” – замість лайки і прокльонів.

Мене проймає біль і ще більший сором. Як я так міг?

Беру Флета за руку, стискаю і все що можу сказати це: “пробач, друже! Я не хотів. Це клята яма!”

І тут можна б було додати: клята війна, кляте командування, клятий президент і клятий несправедливий світ…

Так дехто робить і так дехто живе.Але це не для нас.

Ми Є тут і зараз. Це наш фронт.

Тому тримаю за одну руку білого як стіна Флета, іншими трьома кінцівками впираюсь в усі можливі точки опори в кабіні: двері, стіни, підлогу. Розчепірюю пальці руки, ноги в шпагаті.

Зі сторони смішно. Так, ніби Спайдермен на службі в ЗСУ. Байдуже. Зате, тепер я спокійний, на Флета більше не впаду.Поруч сидить ще один 300-х сотий.

Один осколок застряг в черепі. Не глибоко. Гематома на пів обличчя. Другий прилетів в руку. Але ж як він тримається. Зціпив зуби і мовчить. Бачили б ви скільки в ньому мужності і харизми. Щоб не було попереду, пекло позаду.Машиною гепає, двигун реве.

Художник витискає з бака останні краплі соляри. Ще трішки. Ось вже асфальт і окружна Харкова.

Зі свистом влітаємо на широкий проспект, без зупинок минаємо блокпости. Флет втратив багато крові, але не критично. Медик підсів дорогою. Розрізає штанину. Каже артерія ціла. Некрозу нема.

Я виймаю целокс з аптечки, він вдягає рукавички і пальцем без анестезії всовує в рану. Ампутація не знадобиться. Пронесло.

Флет дивиться на це все і кутиком губ вдає, що всміхається, а сам, мабуть, думає:”Скоріше б в госпіталь, подалі від вас, придурки!)

І я його розумію…

Довезли. Ворота чекали відчинені навстіж, санітари підкотили ноші. Забрали.

Всі решта висипались горохом на газон поруч з госпіталем. Закурили.

По тілу пробіг морозець. Щойно тепер стало страшно…

Мирослав Откович

і