Кандидат філологічних наук Олександр Скопненко відповідає на запитання читачів.
“Слово шо – це елемент суржику чи діалекту? Яка етимологія цього слова?“ – зацікавився Микола Жук.
Маленьке слово що, а несе на собі цілий світ: і запитання, і з’єднання, і море емоцій!
Запитання, бо виконує роль питального й відносного займенника; з’єднання, бо зв’язує слова в реченні (роль сполучника). Наші ж емоції без частки що якось і не передаси.
Та ще й серед мовознавців і досі не панує дух згоди стосовно походження що. На гадку спадає приказка: “Мала штучка червінчик, а ціна велика”.
У сучасній українській літературній мові слово що закріплене саме в такій формі. Його фонетичний варіант шо варто розглядати як елемент загальнонаціональної розмовної мови, це наддіалектна форма, оскільки властива багатьом мовним середовищам і не обмежена конкретним діалектом.
Деякі мовознавці навіть висували ідею розглядати шо як усний варіант літературної форми, проте така думка не здобула підтримки.
У жодному разі не можна розглядати шо як елемент так званого суржику, оскільки це слово з’явилося ще тоді, коли про суржик і мови не було.
Більшість дослідників уважає, що одиниця що (шчо) виникла фонетичним шляхом.
На думку українського мовознавця Олександра Потебні, шчо постало внаслідок зміни ч > ш у давньоукраїнському слові чьто. Ланцюжок перетворень, за О. Потебнею, такий: чьто > што > ш’ш’о > шчо (у фонетиці апострофом позначають м’якість попереднього приголосного).
У якийсь період відбулося спрощення шч >шо або шо не розвинулося в шчо через фонетичні й морфологічні причини.
Поза всяким сумнівом, слово шо – наш давній елемент, закорінений ще в праслов’янській мові, яка була попередницею української.
Анастасія Мостова пише: “Мій прадід, Середа Григорій Филипович, загинув на війні. У документах він Филипович. Нещодавно на мітингу, називаючи прадідове ім’я, на мою думку, зробили помилку, бо сказали, що він Григорій Пилипович. Хіба можна імена перекладати?“
Загальне правило – імена не перекладають, але адаптують до законів певної мови. Коли б ім’я Пилип, грецьке за походженням, перекладали, то мусили б його подавати як любитель коней, бо саме таке первісне значення має це слово.
Пилип – це форма імені, що утворилася на українському ґрунті. Давню грецьку фонему, яку позначають літерою φ, в українській мові в давнину стали відтворювати як п. В українській мові не було ф, її запозичили з германських мов. І досі в багатьох українських діалектах немає цієї фонеми.
Усі мови Європи призвичаюють іншомовні імена до своїх систем: порівняйте італійське Filippo, іспанське Felipe, румунське Filip, угорське Fülöp, литовське Pilypas.
Так зробили й носії української мови.
Форма Филип – церковнослов’янський варіант імені Пилип, підтриманий традицією російської мови, на яку часто раніше рівнялися. Написання апостол Филип цілком прийнятне в сучасній мові, як і єпископ Филип.
Російські форми з відомих причин тривалий час уважали “престижними”, а місцеві, автохтонні українські, – ні. Тому у світських документах і можна виявити таку форму як Филип і похідні імена по батькові Филипович, Филипівна.
У світському середовищі однозначно перевагу треба віддавати формі Пилип і похідним іменам по батькові.
Коли в документах зафіксовано форму, яка відрізняється від сучасної нормативної, то ліпше у відповідних установах виправити помилки, щоб не було юридичних колізій.
Доречно й людей, що жили до нас, також називати сучасними нормативними формами імен. Певна річ, якщо це не призведе до юридичних ускладнень.