Німці в Києві

Кияни знали, що німці йдуть на столицю. І раділи, що ось-ось у розгромленому місті настане лад і спокій. “Віра в силу німців була величезна…”, – стверджував журналіст “Киевской мысли” С. Сумський.
– Пасматрітє, вот єдут повозкі нємцов… – казав інший киянин, що “дивним способом об’єднував у собі слав’янофільство з високою пошаною до німців”. – Слишітє? Ґудіт как! Не дрєбєжжіт, а ґудіт! Вот что значіт нємєцкая работа! І замєтьтє, ето послє трьох лєт вайни!
“Якесь подвійне почуття панувало всередині, – згадував член Центральної Ради Микола Ґалаґан. – З одного боку, відчувалась певність того, що не може тепер бути прояву (більшовицької) сваволі, дикості, жорстокості, не буде тепер звірячого нищення людей, не буде трусів, грабунків. Але з другого боку, була якась непевність; невідомо було, що несуть із собою ті невідомі люди у сталевих шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудочки. Що українці не ставились до німців вороже, це цілком зрозуміло, бо ж вони прийшли до нас як “союзники”. Але й не тільки українці, а взагалі рядові обивателі також прихильно зустрічали німців у Києві, бо ці принесли з собою визволення від большевицького пекла”.
Кияни, щоправда, з докором похитували головами, мовляв, ну, як так сталося, що Центральна Рада “закликала німців”?! У той же час навіть слов’янофіли визнавали, що німці – “це мур, якого розбити не можна; що ніколи в них не може бути ніякого большевизму, бо вони люди висококультурні й люди порядку; що навіть республіки у них бути не може, бо “кайзеризм” – це суть німецького духа”. У них, мовляв, “усе твердо, міцно, непохитно і незломно”…
Все ж до Києва спочатку увійшли українські частини. Кайзерівці стали на бруківку української столиці лише наступного дня – 2 березня 1918 року. Київський юрист А. Гольденвейзер вважав, що німці дозволили українцям увійти першими через свою галантність.
В’їхавши до Києва, німці насамперед змусили киян і “гостей столиці” вимити неймовірно загиджений вокзал, перони та залізничні шляхи. Після цього, ретельно вичистили та попрали свій одяг, привели до ладу чоботи, помились, а тоді вже запросили на бал жінок, яких змусили допомагати в прибиранні вокзалу.
Це справило на киян величезне враження.
Журналіст С. Сумський, загалом неприхильний до німців (та й до українців), побачив перших кайзерівців близько четвертої години дня. “Рота за ротою, грузько, солідно, по-німецьки, вступали в місто німецькі частини, підчищені, помиті, впевненні, й спокійно йшли до казарм, які вже вибрали квартир’єри”.
На маленьких конях поверх сідел були закріплені кулемети, а під ними – маленькі килимки. І на це звернули увагу кияни.
– Оце – справжні, – казали вони, з повагою розглядаючи німців.
До більшовиків же кияни ставилися як до “несправжніх”, недовговічних.
Мешканці столиці з прихильною цікавістю розглядали союзників, які дефілювали по місту з музикою. Обличчя вояків були “зосереджені, дисципліна зразкова, спокійна приязнь і усвідомлення власного достоїнства”. Хоч квітів їм не кидали, та все одно натовп тріумфував. Все ж деякі дами сором’язливо дарували німецьким офіцерам букетики…
Заможні верстви зустріли німців радісно, “але без експансивності”, радість визволення була щирою, “але без ентузіазму”… Один єврей, володар фабрики, а відтак і противник більшовиків, сказав:
– Відітє, нужно радоватся: душа, правда, баліт, но тєло радуєтся.
Не минуло й кілька годин, як вітрини магазинів “засяяли товарами… на базарах з’явилося безліч продуктів”. Київ, “пустельний та мертвий за більшовиків, одразу ожив і викинув на вулиці тисячні натовпи і світлі дамські убрання”.
Вразило киян і, як німці чи не з перших годин перебування в чужій столиці налагодили телефонний зв’язок, швидко обплутавши Київ дротами та проволокою.
Німці принесли заспокоєння в місто з першого ж дня…
Вже на початку березня 1918 року в Києві почалась облава на жебраків – за усіма правилами німецької точності та методичності. За два дні союзники вичистили Київ від небажаного елементу. Куди їх відправили і зараз ніхто не знає, напевно, на перегній.
І на кримінальників знайшли управу. Виловивши за тиждень кілька десятків кишенькових і квартирних злодіїв, німці розклеїли оголошення, в яких закликали охочих подивитися на екзекуцію.
“Перевиховання” намітили на ранок понеділка. Саме в цей день і відбувся публічний розстріл злодіїв на схилах Царського саду.
Це так вплинуло на київських бандитів, що в місті припинились грабунки та насилля. Тепер навіть пізно вночі можна було безпечно гуляти вулицями міста. Відкрились театри, синема, ресторани. Життя заграло швидким темпом веселу музику. Порядок у столиці налагодився зразковий.
Містом ширилися слова німецького головнокомандувача Ейхгорна – “Ми зробимо з Києва другий Париж”. Мало хто сумнівався, що так воно і буде.
Кияни вірили, що німці прийшли в Україну “друзями, а не ворогами”.
Лише понурі мешканці робітничих околиць із-під лоба поглядали на тих, хто ніс лад і спокій.
Роман КОВАЛЬ. З книги “За волю і честь”

і