На початку вивезти їх в Сибір можна було б у одному вагоні, пізніше – у ешелоні

Про мову і партії та політиків.

З початків національного відродження, з кінця 1980-х років, про Україну, тим більше українську державу думали-виступали доволі нечисельні групи активістів.
На початку вивезти їх в Сибір можна було б у одному вагоні, пізніше – у ешелоні.
Вже на установчих Зборах УГС, УРП, НРУ було більше людей і вони представляли групи активістів на місцях.

Саме ці люди хотіли України.
І жили вони серед 3.5 мільйонів комуністів і 52-х мільйонної пасивної маси, яка про державу Україна не думала.

І саме оці всі активісти-рухівці-націоналісти-демократи були україномовними. І саме прагненнями і діяннями (антикомуністичними в першу чергу і проукраїнськими) перекреслювалась комуноідея в Україні, було проголошено Декларацію а через рік Незалежність України.

В Русі, націоналістичних організаціях всі були на початку 90-х україномовними (навіть ті, хто вдома ще був рускоязичним, то приходив на віча і говорив українською). Це було за замовчуванням.
І НРУ, і УРП з ДемПУ, і КУН із СНПУ та УНА-УНСО, навіть явна більшість ПРП були із україномовним членством і спиралися на україномовний електорат.

Вперше до україномовонго табору, як наповненого вже чисельним електоратом, прийшли русскоязичні політики через Батьківщину з русскоязичною Юлею Тимошенко і групу “любих друзів”-бізнесменів яка заповнила владні посади навколо Віктора Ющенка.
Хоча сам В. Ющенко у політиці та в побуті, з друзями був україномовною людиною, але його оточення стверджувало в значній мірі русскоязичність.

Ю. Тимошенко – україномона тільки на телекамеру, відвернувшись, вона задає тон русскоязичного спілкування із своїм, в основному, русскоязичним оточенням і тим самим показує якими мають бути справжні мовно-культурні стандарти в партії чи при посадах.
Очевидно, був час коли Ю. Тимошенко підтримували і С. Хмара, і Л. Лукяненко і ряд інших завсюди, у т.ч. з Тимошенко, україномовних діячів, але це, так би мовити були біля неї тимчасові люди для “кольору”, для “запаху” – реально Тимошенко не змінила своєї мовної постави і не стала для всіх і всюди україномовною. Це її приватна справа – має право.

Давно пройшли ці рухівські часи і вже зайняла місце в музеях націонал-демократія і партії з україномовним членством. Ну хіба у Свободі чи КУН (Конгресі) ще україномовні люди.
У Національному корпусі “русскоязичні націоналісти з України” і питання про мовну українізацію організаційно-партійного середовища як норму світогляду-ідеології-політики не стоїть. У 1990-х про таке в УНА-УНСО, в складі якого було чимало активу з русскоязичних міст і думати не здогадувалися.

В інших же патріотичного спрямування партіях, особливо опісля останнього Майдану, волонтерських і добровольчих хвиль, стало нормою культивувати двоязичність, зберігати кучмівський мовний статус-кво.

І прикро чути, коли після полумяних патріотичних промов українською мовою на публіку на віче чи в стінах парламенту, на телекамери, чисельні політики, які пройшли у ВР від україномовного електорату, відвернувшись до свого ближчого оточення “чешуть” па русскі.
Тим вони демонструють подвійний стандарт як треба “кидати україномовного лоха” – говорити з ним українською в очі і бачити в ньому технологію – як викликати довіря і водити за ніс.
Бо політик, який рве сорочку “за Україну” і який не перевів себе і свою родину в україномовний світ, який тим не підкреслив своїм русскоязичним приятелям що це для нього не гра, а перехід політичного Рубікону насправді, не викликає довіря.
Не викликають довіря їхні, тих політиків запевнення, що вони люблять Україну, український народ, що готові для нього жертовно працювати.
Бо вони показують приклад тим же з ОПЗЖ, з Слуг народу, що вони такі самі, тільки користають інший електорат.

Особливо огидно, коли такі “українські політики” в кулуарах чи на екрані, прогинаються перед “тиграми” журналістики – ведучими (напевне у подяку за запрошення на 112-ЗІК-НьюзВан й інші (буває й на Прямий) і переходять на русскій язик.

А вже у ресторані, на відпочинку, на світських чи ділових зустрічах “проукраїнські політики” щебечуть один з одним па русскі, по нашєму, по своєму – ми ж однакові, русскомірні, тільки маємо трішки різні інтереси.
Якщо вони, т. зв. “українські політики” подають приклад своєї русскоязичності різним новобагацьким, опонентам з русского табору, якщо не завели українокультурності і україномовності у праці своїх партій, то вони покинули свій народ, обрали позицію другосортної меншовартості поруч із русскомірними і виглядають так, що обоє з одного табору.

Слід визнати, що україномовний електорат не має сьогодні на загальноукраїнському рівні повноцінної україномовної політичної сили.

Сергій Жижко

і