Подячність авторам фільму і Василеві Шкляру

Як на мене – “Чорний ворон” найкраще поставлений український фільм за всі роки незалежності.
Принаймі з тих, які я бачив.

Це не артхауз, не про сенси, але подієво-емоційна публіцистика, яка є у фільмі, дає підстави думаючій людині сенси домислювати самостійно, як національні, історіософічні, буттєві.

У фільмі чудова операторська робота, чимало влучних візуально промовистих сцен-знахідок для представлення драми подій, стосунків персонажів, трагедії уроків історії.
Приємно, що автори вийшли за межі “поетичного” кіно, відсутній притаманний для українських режисерів псевдопафос, часто недоречна міфологізація.

Є добротний динамічний реалізм, вмотивована жорсткість історичних протистоянь.
Немає ні української надгероїки котра не пробирає коли не віриш або акторові, або картинному персонажеві, відсутнє традиційне представлення українців недолугими етноаборигенами які завжди щось випрошують, страждають чи з них чинять кпини “старші брати”.

Персонажі міцні, занурені в історичну правду, з виписаними-зіграними характерами і реально героїчні.

Деякі фрагменти дають підстави подумати, що українці разом із етноменшинами не так у вузькоповстанчому, як у ширшому історичному контексті мали б шанс втримати державність. Це данина сучасним політкоректним віянням.

Цей фільм мали б подивитися окрім широкого глядача курсанти-студенти – він справляє місцями сильне емоційне враження.
Подячність авторам фільму і Василеві Шкляру особисто.

Йди і дивись.

Сергій Жижко

і