ЗЕЛЕНСЬКИЙ – ПОСТРАДЯНСЬКИЙ ЧОЛОВІК

  • admin
  • 20.05.2019
  • Коментарі Вимкнено до ЗЕЛЕНСЬКИЙ – ПОСТРАДЯНСЬКИЙ ЧОЛОВІК

Пітер Померанцев – про феномен нового президента

Відомий британський журналіст та спеціаліст з медіа в сучасній Росії Пітер Померанцев припускає, що привабливість Зеленського частково полягає в тому, що він пропонує людям, які все ще відчувають себе близькими до радянської та російської поп-культури, шлях стати частиною до Європи.

“На початку 2000-х років я приїхав до однієї кіношколи в Москві, думаючи, що буду оточений задумливими любителями авангардного радянського кінематографа, прихильниками духовних алегорій Тарковського або арт-агітпропа Сергія Ейзенштейна.

На моє здивування, більшість моїх колег, багато з яких були з-за меж Москви, а також з країн Балтії, Кавказу та України, були більш зацікавлені в імітації гіркої психологічної драми пізньої радянської епохи. Фільми, які вони любили, були однозначно антирадянськими, оскільки вони відкидали владні наративи, віддаючи перевагу розповідям про любов і дружбу. Герої цих фільмів часто були скромними, втомленими людьми, що шукали іскри цінностей – дружбу, вірність, любов – у трохи цинічному, холодному світі”.

“Я згадав про ці радянські фільми 1970-х років, коли почав телевізійний серіал “Слуга народу” Володимира Зеленського, де, як я впевнений, ви чули, він грає скромного шкільного вчителя, який випадково стає президентом країни.

Там лунає надзвичайно прекрасна пісня, з її легкою мелодією та доброзичливою іронією, яка виходить з пізнього радянського фільму:
Я люблю свою країну, свою дружину, свою собаку
У мене вже є все, що мені потрібно – порядність і честь…”

Персонаж Зеленського, шкільний вчитель Голобородько, пише Померанцев, є архетипом людини 1970-х років: дружина покинула його; він живе зі своїми батьками у традиційній радянській квартирі; персонажі комунального дворику, здається, щойно приїхали з самого знімального майданчика Мосфільму.

Занурившись у цинізм високої політики, Голобородько, який є втіленням радянського чоловіка, намагається зберегти власні цінності у жорстокому світі. Його провідниками є великі історичні діячі, які радять йому, як слід вчинити в тій чи іншій ситуації, такі як Плутарх та Авраам Лінкольн. Вони в основному походять з західного канону демократичних героїв (українські історичні герої з’являються лише наприкінці 2-го сезону).

Таким чином, позитивна частина радянської культурної спадщини поєднана з прагненням до управління у західному стилі та зв’язком із глобальної історії.

Починаючи з 1991 року, головний шлях України до Європи полягав у постколоніальній українській ідентичності, що, подібно до багатьох національно-визвольних проектів XIX-го та XX-го століття, була заснована на мові та спогадах про мучеників, що пожертвували собою в ім’я незалежності.

Тобто, це підхід, який Петро Порошенко спробував втілити у своєму передвиборчому гаслі: “Армія, мова, віра”.
Натомість, Зеленський стверджує, що можна бути “європейським”, зберігаючи атрибути пізньої радянської культури.

Такий вибір не дуже подобається тим, хто ризикнув, пожертвував і багато зробив для проекту національного визволення України.

Але це також потенційно підриває культурну модель Путіна в російському світі: вона відкриває простір, де можна взяти позитивні асоціації радянської культури і злити їх з прагненням до демократії.

Знамениті радянські фільми кінця 1970-х років все ще демонструються на телеканалах у Росії та передаються російськомовним у пострадянському «ближньому зарубіжжі». Переглядаючи їх поруч із ультрапропагандою путінського телебачення з його насмішкою, саркастичним тоном, Кремль зумів приєднати прагнення до пристойності старих радянських фільмів з геополітичними амбіціями: перегляд прекрасних, романтичних фільмів, які доводять, що у вас є душа, поєднано із переглядом політичних шоу, які наповнені ненавистю і які задовольняють зовсім інші потреби.

У цьому уся майстерність Кремля: поєднання цинізму великої сили та її емоційною критикою. Вона може резонувати і в інших країнах, колись колонізованих Москвою, де велика частина російськомовного населення опинилася втягненою у місцеві проекти національного визволення.

Померанцев у своїй публікації наводить приклад своїх знайомих латишів та естонців з “російської меншини”, які у політичному плані повністю віддані своїм балтійським країнам, проте, відчувають себе відірваними у культурному плані.

Вони не бажають бути частиною “русского мира” Путіна, проте, також не в змозі адаптуватися до постійних проектів національного визволення. Це виклик, який створює покоління дуже цікавих письменників та поетів, які займаються питанням того, як бути одночасно латишем, естонцем, росіянином та європейцем у більш тонкому значенні, ніж Зеленський.

“Для того, щоб було зрозумілим: я тут не коментую політику Зеленського, яка є непрозорою, – вказує Померанцев. Хоча він говорить про «боротьбу з корупцією», поки незрозуміло, чи не є все це частиною скасування тих реформ, що вже відбулися, які, як і забезпечення незалежності від російських енергетичних потоків, були важкими і дорогими для людей.

Більшість досвідчених українських фахівців, з якими я розмовляв…побоюються, що Зеленський – це ще один шар покриття для іншого клану для експлуатації країни”.

https://www.the-american-interest.com/…/zelensky-the-post-…/

Володимир Дзьобак